Ізліз мій дядько на дзвіницю
Та знай гука: „Оце кумедія яка!
Всі люде на землі мов ті перепелиці:
Здається, більший з них не більш од пятака.
Гай, гай! які ж вони дрібненькі!“
Так ось коли я їх як треба розібрав!
А, мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебі, мене спитав:
„Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?“
На муріжку, серед двора,
Гуляла дітвора;
Гостинчики переглядала,
Що матінка понадавала.
„Нум у ведмедика гулять!“
Сусідній хлопчик став казать.
„Нум, нум!“ всі почали кричати.
„Ведмедиком лежати буду я, —
Вигадує хлопя: —
Гарчатиму на вас, мов хочу похапати,
А ви кажіть мені: „ведмедику, цить, цить!“
У рот гостинчики потрошечку кладіть.“
Послухали, усі до-купи збились
І у ведмедика гуляти заходились.
Лежить ведмедик і гуде,
А дітвора у рот йому кладе.
Потрошку та по половинці
Поддавали всі гостинці.
„Тепер ви кидайтесь ведмедика побить, —
Навчає хлопчик: — віточки беріть!“
І діти віточки побрали,
Ведмедика ганяти стали.
Ведмедик хитрий скік та скік,
