Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/114

Стала воркувати.
Всім правду казати.
„Ой світ же я облітала,
А такого не видала:
Господиня хату мете,
Господиня і хліб пече.
Сама вона воду носить
Або діток просить.“

Щасливі люде.

А чи в вас,
Як у нас,
Ні жнуть, ні косять,
Жупани носять,
Ні тчуть, ні прядуть
Хороше живуть
Солому січуть, —
Пироги печуть,
А сіно смажуть,
Пироги мажуть.

Нісєнітниця.

Ото як у Петрівку пішли ми груш просити, то по льоду підківками тільки цок-цок! Та як струсили ми вербу, а з неї все падають лини та карасі. Та як стали ми їх вязать, то навязали сім кіп негороженої сметани. Та пішли на базар, та продали по три копи десяток меду, та пошили чоботи, — то такий же тобі гарний каптан вийшов!

Розмова.

Два чоловіки, їдучи на волах, зустрілися в степу під хуртовину. — Здоров будь! — Здоров! — Ти відкіля? — Хто, я? — Еге ж! — А ти відкіля? — Хто, я? — Еге ж! — Я з Чепеля. — О, ба, і я відтіля! — Хто ж ти такий? — Хто, я? — Еге ж! — А ти хто? — Я? — Еге! — Я Чепелів син. — О, ба, а я його зять! — Тпру, закуримо!

Добре, та не дуже.

— Здоров куме! — Здоров! — А що нового? — З млина впав. — Це погано. — Не дуже то й погано, бо шага знайшов. — Це добре. — Не дуже то й добре, бо шербатий. — Це погано. — Не дуже то погано, бо хоча й щербатий, а мірку гороху за його купив. — Це добре. — Не дуже то й добре, бо червивий.