Мороз. Оксанка попробувала носик на двір показати та й зараз до хати сховалася, бо так же щіпає за щічки, а ще більше — за носик і за вушка. Перегуляла вона в хаті в ляльки, і вже нудно їй стало. Коли б той Бусик прокидався, — як він довго спить! Він такий маленький, з ним так весело гуляти, як не буває з найкращою лялькою.
От заворушилося в колисці: протирає очі, починає підводитись і оглядає кругом по хаті.
— Вже встав! Встав! — закричала радісно Оксанка. Бусик наморщив брови. Він не любить, щоб до його дуже голосно кричали, поки він зовсім не прочумається. От-от личко скривиться і сльозкам тісно в очах стане.
Але мама покидає коло вікна шити, йде до колиски, простягаючи руки, і радісно питає:
— Добри-день вам!
На личку враз сонечко засяло. Бусик собі простягає до мами ручки, підстрибує сидячи і весело сміється. Мама бере його на руки, пригортає, цілує Оксанка й собі, стаючи на вшпіньки, цілує його знизу в маленькі, рожевенькі ніжки.
— Мамочко! Хочу з ним погуляти в ладки! — просить Оксанка.
Мама садовить Бусика на коліна, бере його ручки в свої, плеще його долонями одна об другу і приспівує:
„Ладу-ладусі! А де були?“
— В бабусі.
„А що їли?“
— Кашку.
„А що пили?“
— Бражку.
„А що на закуску?
— Хліб та капустку.
Бусик сміється, аж заливається, і просить: „ще!“
Мама знов плеще його долонями і приговорює:
То́сі, то́сі, то́сі,
А свині в горосі,
Нема кому виганяти,
