Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/105

Ця сторінка вичитана

А парубок йому вклонивсь та:

— Дай Боже вам здоровля, паноче, і всьому вашому родові, що ви нас з матірью так наділили. Тепер і ми на людей здалися.

Вагатирь подумав собі: „коли він справився з таким норовистим волом, то, може, він ускромить і норовисту мою дочку“. Та й каже парубкові:

— Присилай старостів: я за тебе віддам свою дочку.

Парубок і не зна, що казати. Міркує собі: чи то глузує з його багатирь, чи справді каже. А багатирь йому знову:

— Ну, присилай же, присилай! — та й поїхав.

От парубок, дооравшись до вечора, поїхав до дому та й каже матері:

— Мамо, той панотець, що вола дав, казав, щоб я присилав до його старостів: він віддасть за мене дочку.

— Та що ти, сину! То він з тебе кепкує. Чи таки станеться, щоб такий багатирь віддав за тебе дочку!

Діждали осени. Син знов і каже до матері:

— Пошлімо старостів: що буде, то буде.

Пішла мати прохати у старости знайомих і поважних людей. Так до кого не прийде, усі не згожуються, відказують: бояться, бач, щоб не насміявся богатирь з сватів, щоб не погодував гарбузами, що полізли свататись від такого бідахи. На-силечку надибала двох таких сердег, як і сама, що згодились старостувати. „Та вже, — кажуть, — хоч посміється, та дарма! — і пішли сватами у те село, де жив багатирь. Приймає їх багатирь за гостей і, не довго мовивши, сказав, що згожується віддати дочку за удовиченка.

Перевінчали їх та й привезли до бідної удови. От стали вони укупі жити. Минає день, другий, третій, минає й тиждень і більш, а молода невістка ні за холодну воду не приймається, усе сидить собі на печі.

Стали обідати у-двох, свекруха з сином, а невістки й не кличуть. Пообідали, і свекруха зоставила на столі тільки хліба. Невістці вже дуже хочеться їсти, так не кличуть.