Сторінка:Баю-баю (1918).djvu/103

Обізвалася ріжки;
„Де вони, оті жуки?
Ось ми зараз їдем,
Їх на роги візьмем!“

Обізвались мухомори:
„Завдамо жукам ми горе!
Ми отрути їм дамо,
Цілі купи вкладемо!“

Обізвались ковпаки,
Запорожські козаки:
„На жуків ми підем,
Порубаєм-посічем!“

А за ними гірчаки,
Забіяки-парубки,
Загули неначе в дзвін:
„Ой, гіркий буде їм хрін!“

Господиня.

Ой знати Марусю, знати
В якій вона хаті:
Калиною обтикана,
І черчиком обсипана,
А лавки-прилавки
Горять од китайки.
Вітрець повіває,
Калину вгинає, —
А Маруся-господиня,
Як мак, процвітає.

Кізка.

Дала мені моя мати
Козу з козянятком,
Щоби мені не ходити
По селі з горщатком.
А я тую кізоньку, пасла та пасла,
Бо та моя кізонька добра до масла.

Бідна удова з сином-удовиченком.

Була собі бідна удова, а у неї був тільки один син. Не любила вона сидіти, згорнувши руки, — ніколи у неї з рук робота не випадає, — так і сина свого привчила. Було у них трохи й землички, але нічим було орати. От якось то вони розжилися на гроші, купили одного бичка, — і став удовиченко робити хліба бовкунцем. Невсипуще працював він: ранком не засипається довго, до пізнього вечора орати не кидає, — то й бовкунцем робить, а оранки викида стільки, як другі парою.