В тім листі нарікає Драгоманів, що ледви зміг переглянути мій лист — що його й так вже дуже змучило — задля дрібноти письма і довготи листу. Впрочім він уже дуже слабий. На мій лист відповідати не має як. Лише що-до моєї уваги на його «Хартії вільности», то він не брав слово natio в значіню теперішнім (се мені так здаєть ся, що він так написав — цілий сей лист написаний був в так неможливий до прочитаня спосіб, що я по якім пятім або й десятім слові догадував ся про що властиво і що такого писав Драгоманів. Поодинокі букви були дрібні, як звичайно, та при тім ще незвичайно покручені та нерівно укладені, — здаєть ся, що Драгоманів був уже тоді сильно ослаб і відай трясла ся йому рука). Дальше жалує Драгоманів, що радикальна партія поділила ся на «молодих» і «старших». Коли вже аж так себе люди прозвали, то що до згоди — пиши пропало. В кінци пращаєть ся. Бачить смерть за плечима — в грудях хвилями дусить його так сильно, що він тратить віддих, а нарешті і притомність. Треба збирати ся в дорогу... Сей кінцевий уступ овіяний великим смутком, і зробив був на мене, по його прочитаню, дуже прикре вражінє. З него добував ся жаль за світом, змішаний з якоюсь терпкою резиґнацією. Драгоманів за пару місяців умер...
