ність України, то conditio sine qua non єї економічного і культурного розвитку, умова взагалі — можливости єї існованя[1]…
Єще, колиби-то Україна творила разом з Польщею і з «Великорусию» одну економічну територію, колиби галузи єї продукції доповнювали ся галузями продукції польської і «великоруської», значить — колиби то, чого не може продукувати Україна, продукувала Польща або «Великорусь», і на відворот, отже, колиби поодинокі галузи української продукції не були наражені на сталу і переважаючу конкуренцію тих самих галузий продукції Польщи і «Великоруси», то тоді — ціла Росія, представляючи собою одну економічну територію, довго могла би зіставати ся при своїх теперішних політичних границях і творити одну орґанічну політичну цілість. Отже і ні одна з тих трех головних, замешкуючих єї народностий (значить — і українська), не мали би інтересу відділяти ся одна від другої. Але так не є. Ті три економічні території (а заразом
- ↑ Терміну «Україна» уживаю ту не так в значіню національнім, як радше на означенє південно-західної росийської території, в котрої склад входять: Волинь, Поділє, т. зв. «Малоросія» (губ. київська, чернігівська, полтавська і харківська) і т. зв. «Новоросія» (шмат землі по Чорне море). Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно лише до Українців-народу, а взагалі, до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. Спільний інтерес з'українщить їх, змусить їх усіх стати українськими «патріотами».