В степу на пилину,
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину.
Бо вас лихо на сьвіт на сьміх породило,
Поливали сльози — чом не затопили,
Не винесли в море, не розлили в полї,
Не питалиб люди, що в мене болить,
Не питалиб, за що проклинаю долю,
Чого нуджу сьвітом — Нічого робить!
Не сказалиб на сьміх.
Все горе що накіпило в душі Тараса, все відбиває ся в сих рядках. Сумними рядамі стали тії думи на папері; сумні они, бо сумне було і серце і душа поета, сумне і житє. Скількож слїз пролив він від дитинячого віку аж до тепер, чиж не було причини, щоби сум огортав душу. Але не всї вміли зрозуміти Шевченка — чому проклинає долю, чому нудить сьвітом. Колиб уміли заглянути в єго душу, то не сьміяли би ся з него і не сказали би “Нїчого робити, то і сумує“.
Квіти мої, дїти!
На що вас кохав я, на що доглядав
Чи заплаче серце одно на тім сьвітї.
Як я з вами плакав?
