І спать несе; а дїд сидить
І усьміхаєть ся з тиха
Промовить нишком: Деж те лихо
Печалі тії, вороги.
Перші слези покотились з єго очий, коли в осьмому роцї житя віддали єго на науку до дяка Совгиря. Мало було там науки, а більше різок, якими вчитель обдїлював своїх школярів. Нераз від тої болячої науки втїкав Тарас — знайшли, затягли знов у школу — та були нові різки. Однак до самої науки був Тарас цікавий — скоро вивчив псалтир.
Але се було ще мале горе. Далеко гірше, тяжше прийшло на него, коли почав десятий рік. Тодї ще молода добра єго мати померла лишаючи пятеро сиріток — а і сестра Катерина пару місяців перед тим вийшла заміж. Від сеї хвилї насуває ся на него тяжка хмара лиха, слїз і недоля обгортає Тараса так цїпко, що не покидає єго вже до останку.
От яким сумом звучит єго поезія про се:
Не називаю єї раєм
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села:
Мене там мати повила,
І повиваючи сьпівала.
