Ну, за такою дївкою і пожуритись не сором. „Умру, серце, за тобою,“ — сьпіває пісня; пісня-ж не казка, щира правда.
То Настуся, так Настуся! Почнем хоч із її сьпівів. Що вже на цвинтарі в нас який сад густий! Усякі дерева, і що́ там соловіїв у тій гущинї! от же вона і перещебече їх. А на улицї так й лежать усї хлопцї од її вигадо́к.
Сама-ж не приступна була. Пусто не робила. З жартами хлопець не підходь — за пятими воротьми гавкнеш, коли не за девятими, як гуторить гутірка. Не один і пятами вкрив ся за жарти. Не підступайсь! Очима дивись, а рукам волї не давай. Зась!
Така вдана, така вже вдана, — хоч куди! Через те й призвище її „Забісована дївчина“. І сила в неї велика, та й дух не малий.
А батько все таки батько. Стоїть на дорозї між коханою парою, та й не кажи йому нїчого. Багатир на всю губу.
Що́ її любили всї, хлопцї й дївчата, дарма що гордувита! От же Ганну Синьогубку не злюбили хоч та собі й покладливенька. І приставляють її, й глузують з неї, як і ходить і плечі підійма; так її й укриють тими сьміхами.
Увірились вони їй, витурили з села самохіть. Вона ноги на плечі, та й пішла за Дін, і матїр покинула й батька, да там і одружилась; подала, бачте лист, що нїчого їй не треба, нї хусток, нї рушників, нї доброго намиста старосьвітского, нї бабиного дукача: хай сестрам буде, а тільки, щоб коровяку продали, та пять овечат, що їй призначали, і ті гроші, щоб їй подали. Так своїм хлопцям і дївчатам насьміялась й відтіль подала їм фігу. „Про мене!“ (каже).
Уже наші як не злюбять кого!… або кисляком прозвуть або гарбузом. Отже й Ганна роду хорошого, пристойного й не вбога й не калїка яка, а нїхто й любитись із нею не став. Так зовсїм оця челядь, як собаки, Господи прости: як опадуть кого, дак й самі не скажуть, защо. Аби одно гавкнуло, чи цявкнуло, так і йтиме луна по селу.
