очима, хоч я й бачив в кожній королеву, проте люба з них, всі вони, повинні були, як королеви, подавати надію своїм коханцям і йти назустріч мені, хворобливому, нещасному й несміливому. Ах, для тієї, що пожаліла б мене, я мав у серці, крім кохання, стільки відданости, що я обожествлював би її все життя. Згодом спостереження одкрили мені жорстокі істини. Отже, мій любий Емілю, я важив жити вічно самотнім. Жінки звикли, не знаю через що саме, бачити в талановитій людині тільки її хиби, а в дурневі — тільки гідності; вони почувають велику симпатію до гідностей дурня, що безугавно сипле компліменти їхнім вадам, а вища людина не дає їм стільки насолоди, щоб замістити хиби. Талант — це переміжня лихоманка, а жодна жінка не гониться за тим, щоб ділити самі злигодні, — всі вони хочуть знайти в коханців вдоволення тільки своїй пустославності. Вони люблять у нас тільки самих себе. Хіба бідний чоловік, гордий артист, обдарований силою творчости, не має образливого егоїзму? Біля нього існує якийсь вихор думок, які він все захоплює, які повинні йти за рухом вихоря. Хіба жінка, оточена улесливістю, може повірити коханню такого чоловіка? Чи стане вона його шукати? Цей коханець не має дозвілля, щоб робити біля дивану ці дрібні пестощі, якими так дорожать жінки і які бувають за тріюмф тільки в людей брехливих і нечутливих. Йому бракує часу для праці, як же він може гаяти його на те, щоб принизити себе, щоб переодягатись? Я ладен був одразу віддати своє життя, а не розкидати його дрібницями. Нарешті, в дії того розмінщика, що виконує доручення якоїсь блідої й вередливої жінки, є щось таке дрібне, що мене бере жах артиста до цього. Абстрактного кохання не досить бідному, але великому
95
