„Весілля Фіґаро“, в якій уже ніяк би не можна було розібратись. Всю цю радість я оцінив у п'ятдесят екю. Хіба я не перебував ще під наївними чарами шкільного віку? Отже, я пішов до будуару, де на самоті з горючими очима, тримтливими пальцями перелічив батькові гроші: сто екю. Радість пригод, викликана цією сумою, стала переді мною, як відьми Макбета біля свого казана, але вони були принадливі, тримтливі, чарівні. Я став зовсім ледащо. Не слухаючи ні дзвеніння в ухах, ні калатання серця, я взяв дві монети по двадцять франків, які й зараз бачу. Роки їхні стерлись, обличчя Бонапарта кривилось. Поклавши гаманець знову в кешеню, я вернувся до грального столу, протягаючи мокрою долонею дві золоті монети. Я став блукати біля грачів, як шуліка над курятником, я, спалений з невимовного суму, кинув раптом проникливий погляд навкого себе. Певний того, що ніхто із знайомих мене не бачить, я примазався до одного гладкого й веселого чоловічка, — на його голову я закликав більше молитов і обітів, ніж у морі підчас трьох бурь. Потім з інстинктом злочину або макіавелізму, дивним у моєму віці, я сів біля дверей; я дивився на салони — і нічого там не бачив: душа і погляди кружляли біля фатального зеленого поля. Цього вечора позначилось перше фізіологічне спостереження, якому я завдячений особливою проникливістю, що дозволяла мені ловити деякі таємниці нашої подвійної вдачи. Я повернувся спиною до столу, де вирішалось моє майбутнє щастя, що було тим глибше, чим злочинніше. Між двома грачами і мною був цілий бар'єр у чотири чи п'ять рядів людей, що розмовляли, — шум їхніх голосів заважав розрізняти звуки золота, що примішувались до шуму оркестри; не зважаючи на всі ці перешкоди,
84
