їх не покуштуємо знову: прекрасне життя праці, яке здається тепер нам ганьбою, навчило нас трудитись…
— Підходь ближче до драми, — сказав Еміль напівкомічно, напівжалістливо.
— Коли я вийшов з коледжу, — вимагаючи жестом права говорити далі, продовжував Рафаель, — мій батько взяв мене під сувору дисципліну, він оселив мене в кімнаті, суміжній з його кабінетом; я лягав ввечері о дев'ятій, а вставав вранці, о п'ятій; він хотів, щоб я сумлінно пройшов юридичний курс: я ходив одночасно й до школи, й одного адвоката, але закони часу і простору так строго прикладались до мого ходіння й моєї роботи і батько так суворо вимагав у мене за обідом відчиту про…
— Яке мені діло до цього? — прервав Еміль.
— А біс тебе візьми, — відповів Рафаель. — Як же ти можеш зрозуміти мої почуття, коли я не оповім тобі про ті непомітні факти, що вплинули на душу, що привчили її до страху і надовго залишили мені первісну наївність юнака? Отже, до двадцять одного року я дуже почував батків деспотизм, а він був однаково холодний, що манастирський статут. Щоб одкрити тобі безрадність мого життя, досить, мабуть, змалювати мого батька: високий, сухорлявий і щуплий, обличчя — як лезо ножа, блідий, мова уривчаста, єхидний, як стара діва, дріб'язковий, як начальник департаменту. Його батьківське почуття кружляло над моїми жартівливими й радісними думками і замикало їх, ніби під олов'яною банею. Коли я хотів показати йому лагідне й ніжне почуття своє, він ставився до мене, як до дитини, що от-от скаже якусь дурницю. Я його боявся багато більше, ніж колись наших класних учителів, — бо мені завжди було вісім років в його очах. Я його немов і
81
