Помовчавши деякий час, Рафаель сказав з безтурботним жестом, що вирвався в нього:
— Правду кажучи, я не знаю, чи варто приписувати парі вина й пуншу якусь ясність розуму, що дозволяє цієї хвилини охопити все моє життя, як одну картину, де передано точно постаті, барви, тіні, світлі смуги, півтони. Ця поетична гра моєї уяви не здивувала б мене, коли б у ній не було зневаги до минулих страждань і радощів. Розглядаючи на відстані життя, мені здається, ніби воно повужчало через якесь моральне явище. Той довгий, повільний біль, що тягся десять років, тепер можна передати кількома фразами, в яких самий біль стане тільки думкою, а насолода — філософською рефлексією. Я суджу замість почувати…
— Ти нудний, як те зауваження до закону, що розвивається, — скрикнув Еміль.
— Можливо, — одказав покірливо Рафаель. — Отже, щоб не зловживати твоєю увагою, я мину перші сімнадцять років мого життя. Доти я жив, як і ти, як і тисяча инших, тим життям коледжу або ліцея, що його видумані нещастя і справжні радощі стають чарами в наших спогадах; при цьому наша гастрономічна пресиченість знову вимагає овочів що-п'ятниці, поки ми
80
