— Ах, коли б ти знав моє життя!
— Ах! — крикнув Еміль. — Я не думав, що ти такий нудний: ця фраза така банальна! Хіба ти не знаєш, що ми всі маємо претензії страждати більше за инших?
— Ах, — зідхнув Рафаель.
— Та ти просто блазень своїми „ах“. Послухай, хіба хороба душі або серця примушує тебе що-ранку, напруживши м'язи, правити кіньми, які ввечері мусять тебе розтоптати, як Дамієна? Чи ти з'їв свого собаку зовсім сирим і без соли в своїм мансарді? Чи твої діти казали тобі коли-небудь, що вони голодні? Чи ти продав волосся своєї коханки, щоб було з чим піти грати? Чи ти коли-небудь платив за фальшиве помешкання фальшивим векселем, дисконтованим на фальшивого дядю і, крім того, ще боявся запізнитися? В чім річ? Ну, я слухаю. Але, якщо ти кинувся б у воду через жінку, чи протестований вексель, чи нудоту, то я відрікаюсь від тебе. Сповідайся мені. Не бреши, бо я ж не вимагаю од тебе історичних мемуарів. Особливо говори так стисло, як це дозволить тобі сп'яніння; я вибагливий, як читач, і ладен заснути, як жінка за вечірніми молитвами.
— Бідний дурне, — сказав Рафаель, — відколи це стало, що сум не свідчить про почуття? Коли ми дійдемо того щабля науки, що дозволить нам скласти природознавство сердець, установити їхню номенклатуру, розподілити їх по родах, видах, родинах — на ракоподібні, давноминулі, ящерні, мікроскопічні, на… на… які ще там?.. тоді мій друже, ясно буде доведено, що є серця ніжні, делікатні, як квіти, що й гинуть так, як вони, од найменших дотиків, до яких инші мінеральні серця зовсім нечутливі.
— О-о, будь ласка, звільни ти мене од передмови, беручи Рафаеля за руку, — сказав напівжартівливо, напівсумно Еміль.
79
