— Я думала, що ти вибачливіша що до військових, — крикнула, сміючись, Евфразія.
— Які вони щасливі, ще можуть отак відмовитися від свого розуму! — крикнув Рафаель.
— Щасливі? — сказала Акіліна, посміхаючися з жалю й кидаючи на двох друзів жахливий погляд. — Ах, ви не знаєте, що таке бути засудженою на насолоди, маючи на серці мерця…
Спостерігати цієї хвилини салони — це значило бачити мільтонівський пандемоній. Голубі вогоньки пуншу кидали пекельне світло на обличчя тих, що могли ще пити; несамовиті танки, оживлені дикою енергією, викликали крики і сміх, що розкочувались, як вибухи феєрверку. Будуар і маленький салон, засіяні мерцями, і тими, що помирали, являли собою картину якогось бойовища. Атмосфера була гаряча від вина, насолод і розмов. Сп'яніння, кохання, маріння, забуття про цілий світ панувало в серцях, на обличчі, було написане на килимах, виявлялось у безладді й накидало на всі очі легкий серпанок, що давав можливість бачити в повітрі легку пару. Блискучий пил, крізь який виднілись найвибагливіші форми, найчудесніша боротьба, хвилювався в ясних смугах, ніби утворених промінням сонця. То там, то тут групи фігур, що лежали в обіймах, зливалися з білими мармурами, з благородними шедеврами культури, що прикрашала залю. Хоч два други зберегли деяку ясність у своїх думках і рухах, хоч по них і проходив ще трепет кволого життя, проте, вони не могли взнати, що реальне в цих надприродніх картинах, що безупинно миготіли перед їхніми стомленими очима. Задушливе небо наших мрій, палка чарівність, що її набирають постаті в наших видіннях, і особливо якась моторність, скута
76
