буваємо ні матерями, ні жінками, коли старість накладає нам чорні панчохи на ноги й зморшки на чоло, в'ялить усе, що в нас є жіночого, і висушує радість в поглядах наших друзів? Ви не бачите тоді нашої краси, перед вами тоді первісна брудна потвора, на двох лапах, голодна, суха, що вже взялася тліном і незграбно ступає, шелестячи сухим листям. Найкрасивіші ганчірки стають для нас мотлохом, амбра будуарів пахне, як смерть, і смердить, як кістяк; потім, якщо і є серце в цьому бруді, то ви всі його ображаєте, ви не дозволяєте нам навіть згадувати. Отже, хіба наше існування не однакове, чи будемо ми до того життя ходити біля собаки в багатому готелі, чи в лікарні розбирати мотлох? Хіба є велика ріжниця між тим, чи ховатимемо ми своє сиве волосся під червоно-голубою картатою хусткою, чи під мереживом, чи березовою мітлою підмітатимемо вулиці, чи східці Тюїльрі — оксамитовим шлейфом; чи сидітимемо біля позолочених камінів, чи грітимемось біля вугілля в червоному глиняному горшку, чи будемо на видовищах Гревського майдану, чи ходитимемо до опери?
— Aquilina mia, ніколи ти не була така права в своїм розпачі, — знову сказала Евфразія. — Кашеміри, велени, пахощі, шовк, розкіш — усе, що блищить, усе, що подобається, личить тількі молоді. Один час тільки може подолати наше безумство, але щастя нас виправдовує. Ви смієтеся з цього, що я кажу! — крикнула вона, кидаючи отруйну посмішку на двох друзів. — Хіба я не маю рації? Я волію вмерти з насолоди, ніж з хвороби; у мене нема ні спраги вічности, ні великої поваги до людського роду, коли я бачу, що бог з нього робить! Дайте мені мільйони, — я їх заглину. Я б не хотіла зберегти ні сантиму на майбутній рік; жити для
73
