покращала з розлуки й горя. Рафаель був приголомшений виглядом білого, як пелюстки водяної квітки, обличчя, обведеного довгим чорним волоссям, яке здавалось ще більшим у тіні. Сльози прокреслили на її щоках блискучу доріжку й повисли, ладні впасти при найменшому зусиллі. Вбрана в біле, із схиленою головою, ледве торкаючись ліжка, вона була тут, як янгол, що зійшов з неба, як видіння, яке одним подихом можна розвіяти.
— Ах! Я все забула! — скрикнула вона, коли Рафаель розплющив очі. — Мені бракує голосу, щоб сказати тобі: „я твоя!“ Так, моє серце повне вщерть коханням. Ах, ніколи, янголе мого життя, ти не був такий прекрасний. Очі твої мерехтіли блискавками… Але я все одгадала. Ти шукав без мене здоров'я, ти мене боявся… Ну, що ж…
— Тікай! Тікай! Кинь мене! — відповів, нарешті, Рафаель глухим голосом. — Але йди ж. Коли ти лишишся тут, я вмру. Хіба ти хочеш мене бачити мертвим?
— Мертвим? — повторила вона. — Хіба ти можеш умерти без мене. Умерти, коли ти такий молодий. Умерти, коли я кохаю тебе!? Умерти! — додала вона глибоким грудним голосом і схопила йому руки в божевільному пориві. — Холодні!..
Рафаель вийняв з підголів'я шматок шагреньової шкури, крихкий і маленький, як листок барвінку, і показав його їй.
— Поліно, прекрасний образ мого життя, скажемо один одному „прощай!“ — сказав він.
— Прощай! — повторила вона, здивувавшись.
— Так ось цей талісман, що виконував мої бажання і репрезентував моє життя. Дивись, що мені залишилось. Якщо ти ще на мене глянеш — я помру.
