сонним, але так, щоб постійні прийоми цього питва не зробили мені шкоди.
— Нічого нема легшого, — відповів молодий доктор, — проте, доведеться, бути на ногах кілька годин на добу, щоб поїсти.
— Кілька годин? — сказав Рафаель, спиняючи його. — Ні-ні І Я хочу вставати тільки на одну годину, це — найбільше!
— Яка ж у тебе думка? — спитав Біяншон.
— Спати — це все ж таки жити, — відповів хворий. — Не впускай нікого. Нехай це буде навіть пані Поліна де-Вічнау, — сказав Валентен Жонатасові, коли лікар писав рецепта.
— Ну що ж, пане Орас, чи ще є надія? — спитав старий слуга в молодого лікаря, якого він проводив до ґанку.
— Він може прожити ще довго і може померти сьогодні ввечері. В нього однакові шанси на життя і смерть. Я нічого не розумію, — відповів лікар, зробивши вираз недомислу. — Треба його розважати.
— Його розважати! Пане, ви його не знаєте. Він убив одного разу людину, навіть не охнувши. Ніщо його не розважить!
Рафаель кілька день був у забутті штучного сна. Через матеріяльний вплив опію, що її справляє він на нашу не матеріяльну душу, ця людина, з такою могутньою й діяльною уявою, зійшла на рівень ледачих животин, що ховаються по лісових пущах, як рослинні одкиди, не роблячи й кроку, щоб схопити легку здобич. Він погасив навіть небесний світ, — день не проступав більш до нього. О восьмій годині він вставав, не маючи ясної уяви про своє життя; він вгамовував голод, потім відразу лягав знову. Холодний зморшкуватий час
