очима на гру полум'я, яке корчило надушений папір, обуглювало, перегортало й роздирало на шматки.
Уривки скотились на попіл, дозволяючи йому розібрати початок фраз, слів, напівспалених думок, які йому приємно було розбирати в полум'ї, машинально розважаючись.
„Сидівши біля твоїх дверей… чекала… примха… Я покоряюсь… Суперниці… я! Ні… твоя Поліна… кохає… Виходить, більше нема Поліни. Коли б ти хотів мене кинути, ти б не розлучився зі мною… Вічне кохання… Померти…“
Ці слова викликали в нього ніби муки сумління: він схопив щипці і врятував із полум'я останній уривок листа.
„Я ремствувала, — писала Поліна, — але я не скаржилась. Кидаючи мене далеко од себе, ти хотів сховати од мене якесь важке горе. Коли-небудь ти, може, уб'єш мене, але ти дуже добрий для того, щоб примусити мене мучитись. Ну, не од'їзди так більше. Слухай. Я піду на найгірші муки, аби тільки бути біля тебе. Горе, яке ти мені завдаєш, вже не буде горе: в моєму серці ще більше кохання, ніж я тобі показувала. Я можу все перенести, тільки не це, тільки не плакати далеко од тебе й не знати, що ти…“
Рафаель поклав на камін рештки листа, почорнілі од вогню, потім знову несподівано кинув їх у камін. Цей папірець був дуже яскравий образ його кохання і його фатального життя.
— Піди, одшукай пана Біяншона, — сказав він Жонатасу.
Орас прийшов і застав Рафаеля в постелі.
— Мій друже, чи можеш ти мені зробити питво з невеликою дозою опія, що тримало б мене завжди
