Сторінка:Бальзак. Шагреньова шкура (1929).djvu/290

Почуття, що його людина переносить — це жалість, особливо, коли він на неї заслуговує. Зненависть — тонічний засіб; вона примушує жити, вона навіює помсту але жалість убиває, вона ще дуже знесилює нашу несилу. Це — біль, що стає улесливий, це — зневага в ніжності або ніжність в образі. Рафаель найшов у столітнього діда переможню жалість, у дитини — жалість цікавости, в жінки — метушливу жалість, в чоловіка її жалість користи. Але в якій би формі не виявлялось це почуття, воно завжди було насичене смертю. Поет з усього творить поему, жахливу або радісну, залежно від одбразів, що вражають його; його екзальтована душа одкидає м'які тони і завжди вибирає яскраві й гострі барви. Ця жалість викликала йому в серці жахливу поему скорботи й меланхолії. Він, звичайно не думав про щирість природного почуття, коли хотів наблизитись до природи. Коли він думав, що він один під деревом змагається з упертим кашлем, якого він ніколи не перемагав, а виходив розбитим із цього грізного бою, він несподівано бачив блискучі й вогкі очі хлопчика, що ховався в густій траві, як дикун; хлопчик дивився на нього з дитячою цікавістю, де було однаково і глузування, і насолода, і ще якась цікавість, змішана з холодністю. Грізний вислів трапістів „Брате, час померти“! здавались завжди написаними в очах селян, з якими жив Рафаель; він не знав, чого він боявся більше — чи їхньої наївної мови, чи їхньої мовчанки, — все в них йому заважало. Одного ранку він побачив двох чоловіків, одягнених у чорне, що стали блукати навколо, ніби нишком обнюхували та вивчали його; потім, удавши, що вони прийшли сюди прогулятися, вони звертались до нього з банальними питаннями, на які він одповідав дуже коротко. Він упізнав у