ліжко з колонками, стіл з покривленими ніжками, верстаки, діжка, сало, привішене до стелі, сіль у горшку, піч, а на карнизові — пожовклі, пофарбовані гіпсові фігурки. Вийшовши з дому, Рафаель помітив серед скель чоловіка з копаницею в руці, що, нахилившись, з цікавістю дивився на хатку.
— Пане, це мій чоловік, — сказала овернка з посмішкою, звичайною для селянок. — Він працює на горі.
— А цей старий — ваш батько?
— Пробачте, це дід мого чоловіка. Оце, як ви бачите, йому сто два роки. І, знаєте, оце недавно він водив пішки нашого маленького хлопчика до Клермону. Він був кріпкий чоловік. Тепер у нього й роботи, що спати, пити та їсти. Він завжди грається з хлопчиком. Иноді хлопчик затягає в гори, і він іде таки.
Тоді ж Валентен надумав оселитися разом із старим і дитиною, дихати їхнім повітрям, їсти їхній хліб, пити їхню воду, спати так, як вони, взяти в свої жили їхню кров, — примха безнадійно слабого. Зробитись однією з устриць цієї скелі, врятувати свою ракушку ще на кілька день, одтягти смерть, — це було для нього вищим досягненням особистої морали, істинною формою людського існування, прекрасним ідеалом життя, єдиного життя, справжнього життя. Йому запала глибоко в серце егоїстична думка, що заглинула всесвіт. В його очах більше не було всесвіту, — всесвіт перейшов у його самого. Для хворих світ починається в головах і кінчається в ногах ліжка. Цей краєвид був ложем для Рафаеля.
Хто не стежив, хоч раз у житті, за рухами і вчинками комашні, хто не просовував соломинкою в єдину дірочку, через яку дихає білий петрик, хто не вивчав фантазій легкої бабки, хто не захоплювався тисячами
