свободи. В дитини, справжнього горця, були чорні очі, що дивились би, не моргаючи на сонце, смуглявий колір обличчя, чорняве розхристане волосся. Вона була моторна й рішуча, природна в рухах, як птах; одягнена дитина була погано: крізь дірки в одежі біліла свіжа шкіра. Обидва вони стояли мовчки, один біля одного, з однаковим почуттям, виявляючи на своїх обличчях вираз похожости життя, однаково лінивого. Старий зжився з дитячими забавками, а дитина — із старечим настроєм, ніби була згода між силою, що доходить краю, і силою, що ось-ось розів'ється. Незабаром на порозі дверей показалась жінка, років тридцяти. Вона сукала на ходу. Це була овернка, в повному цвіту, радісна, з одвертим обличчям, білими зубами; обличчя овернки, стан овернки, очіпок і сукня овернки, опуклі груди овернки і такий самий говір; цілковите втілення країни: звички до праці, неуцтво, економія, сердечність — усе було тут.
Вона поклонилась Рафаелеві. Вони стали до розмови. Собаки замовкли, старий сів на ослін у сонячному місці, а дитина не одставала од матери, куди б вона не йшла, — вона мовчки прислухалась, розглядаючи чужого.
— Вам, люба тітусю, тут не страшно?
— А з чого ж страшно, пане? Коли ми засунемо прохід, хто ж зайде сюди? Ні, нам зовсім не страшно. Та, крім того, — сказала вона, пропускаючи маркіза до великої кімнати, — що б злодії взяли у нас?
Вона показала на почорнілі од диму стіни, на яких замість прикрас були малюнки, офарбовані в голубий зелений та червоний колір: — Смерть Кредитові, Страсті Христові й Гренадери імператорської гвардії, потім далі в кімнаті — старе оріхове
