Кволий струмінь диму, якого птахи вже не боялись, випливав з напіврозруйнованого бовдура. Біля дверей між двома величезними козолистами, червоними од запашних квітів, стояв великий ослін.
Стіни ледве показувались під виноградними лозами, під гронами троянд і жасміну, що росли, як попало, на волі. Не дбаючи про цю прикрасу полів, мешканці ніяк не турбувались про неї й залишали природі її незайману й чарівну грацію. Пелюшки, розвішені на кущі порічок, сушились на сонці. На терниці дрімала кішка, а під нею, серед картопляного лушпиння, лежав жовтий, недавно вичищений, казан. З другого боку хати Рафаель помітив ограду із сухого терну, щоб кури не робили шкоди в саді й на городі. Світ немов кінчався тут. Це житло було, як пташині кубелечка, майстерно приліплені на виїмці скелі. Разом мистецтво й недбайливість! Це була наївна й добра природа, справжнє село, тільки поетичне, бо цвіло воно за тисячу льє од нашої прилизаної поезії й ніяк не було похоже ні на яку думку; виходило воно тільки із себе самого, — справжня перемога випадку. В той момент, як Рафаель туди прибув, сонце кидало проміння з правого боку на лівий і сяйво падало на барви рослинности, рельєфніш виділяло або причепурювало чарівність світла, контрасти тіни, жовто-сірувате тло скель, всякі відтінки зеленого листя, голубі, червоні або білі маси квітів, повзучі рослини та їхні дзвінки, песливий оксамит моху, пурпурові грона вереску, а особливо свічадо прозорої води, де точно відбивались гранітові верховини, дерева, дім та небо. На цій чарівній картині все мало свій колір, од грайливого блисняка й до гущі жовтуватої трави, що сховалась у м'якій напівтемряві, — все там було гармонійне на погляд: і ряба корова
