тільки крихти, що ними дозволено нам користуватися в цій невідомій безкрайності, однаковій для всіх сфер і названій нами Часом. Ми, роздушені під вагою розруйнованих квітів, питаємо себе: навіщо нам слава, зненависть, кохання; чи для того, щоб зробитися недосяжною крапкою у майбутньому, варто жити? Ми, вирвані з теперішнього, стаємо мертві, поки не ввійде кімнатний льокай і не скаже нам: „Графиня відповіла, що чекає вас, пане“.
Чудеса, що їхній вигляд щойно дав молодому хлопцеві всю відому нам творчість, виснажили силу його душі, як філософа, що розглядає невідомі творіння; дужче, ніж коли, він забажав умерти, і впав на курульне крісло, блукаючи поглядом по фантасмагоріях цієї панорами минувшини. Картини засяли, голови дів йому посміхались, а статуї забарвились облудним життям. Ці твори, під покривом присмерку пущені в танок лихоманковим стражданням, що блукало в його змученому мозкові, зарухалися й закружляли перед ним; кожен божок робив йому гримасу, повіки осіб, змальованих на картинах, опустились на очі, щоб їх освіжити. Кожна з цих форм затремтіла, поважно одійшла із свого місця, легко, з грацією чи з несподіваністю, залежно від вдачі та напису.
Це був таємничий шабаш, гідний фантазій, що привиджувались докторові Фавсту на Брокені! Але ці оптичні явища, породжені втомою, напруженням очних нервів чи примхами присмерків, не злякали незнайомого. Жахи життя були безсильні над душею, що зазнала жахи смерти. Він підохочував якоюсь насмішкуватою допомогою дива цього морального гальванізму,чудеса якого поєднувалися з останніми думками, навіяними на нього почуттям власного буття. Мовчанка навколо нього була така глибока,
26
