— Нам буде тут дуже добре; чудесна погода для дуелі! — скрикнув він весело, дивлячись на блакить неба, на води озера й на скелі без найменшої думки про зневір'я до себе чи печаль. — Коли я зачеплю йому плече, то, напевно, покладу його в постіль на місяць, правда ж, докторе?
— Принаймні, — відповів хирург. — Але залиште цю маленьку иву, бо инакше ви стомите руку й не будете добре влучати. Ви зможете вбити вашого супротивника, замість ранити.
Почувся шум екіпажу.
— Ось він, — сказали секунданти, побачивши незабаром на шляху дорожню колясу, запряжену в четвірку коней. Нею правили два почтальйони.
— Яка чудна маніра! — скрикнув противник Валентена. — Він приїздить на свою смерть у почтовому екіпажі…
На дуелі, як у грі, найменші дрібниці впливають на уяву дієвих осіб, що дуже зацікавлені силою удару. Тому юнак чекав якось стурбовано приїзду екіпажу, що спинився на дорозі. Старий Жонатас важко виліз перший, щоб допомогти Рафаелеві вийти. Він підтримував його старечими руками, турбувався про найменшу дрібницю, як коханець про свою коханку. Обидва вони зникли в стежках, що одділяли шлях од місця для поєдинку, потім з'явились знову згодом: ішли вони поволі. Чотири споглядачі цієї дивної сцени дуже зворушились, бачивши Валентена, що спирався на руку слуги: він, блідий, виснажений ішов, як подагрик, схиливши голову й не кажучи ні слова. Можна б сказати, що це два старці, однаково розруйновані: один — часом, другий — думкою; в першого вік позначився на сивому волоссі, у молодого не було вже віку більше.
