Сторінка:Бальзак. Шагреньова шкура (1929).djvu/271

чудесним небом, чути тільки хлюпання весел, бачити на обрії тільки оповиті хмарами гори, захоплюватись блискучими снігами французької Мор'єнни; переходити по черзі од гранітових скель, убраних в оксамит вереска або низьким чагарником, до радісних пагорків; з одного боку — пустеля, з другого — багата природа; як бідняк на обіді в багача: ця гармонія й ці контрасти і складають краєвид, де все величне, де все дрібне. Краєвиди гір змінюються через умови оптики й перспективи: ялина в сто футів здається вам очеретинкою, широкі долини — вузькими, як стежки. Це озеро єдине, де може звірити таємницю серце серцеві. Тут думають і кохають. Ні в якім иншім місці нема такої прекрасної згоди між водою й небом, горами й землею. Тут криється бальзам для всіх життьових криз. Це місце береже таємниці страждань, втішає, знесилює і вкладає в кохання щось таке важливе, що жага глибшає й чистішає. Поцілунок тут величніший. Та найбільше це озеро спогадів: воно до них прихильне, воно надає їм барв своїх хвиль, свічада, де все відбивається. Рафаель переносив свій важкий стан тільки серед цього прекрасного краєвиду; він міг тут нічого не робити, стояти задумавшись, далеко од бажань. Після візити лікаря він прогулявся на човні і звелів себе висадити на пустельній косі красивого пагорка, де розташувалось село Сент-Іносан. З цієї своєрідної коси зір охопляв гори Бюже, біля підніжжя яких тече Рона, й глибини озера; але відтіль Рафаель любив дивитись на протилежний бік, на задумливе абатство Гот-Комб, погребальне місце королів Сардинії, які лягли ниць перед горами, як прочани, що дійшли краю свого шляху. Легке і ритмічне хлюпання весел порушило мовчанку пейзажу і нагадало йому одноманітний голос ченців, що співають