передати їх на сцені. Лице Ораса, повне суму, виявляло глибоке горе й зворушеність. Він став лікарем ще дуже недавно, ще не міг стояти байдуже перед стражданнями та холодний перед смертним одром; він не вмів стримати тих дружніх сліз, що заважають людині ясно бачити та ловити, однаково, як генералові армії, сприятливі моменти для перемоги, не вслухаючись в стогони поранених. Знімаючи мало не півгодини, мовляв, мірку з хворого та його хвороби, як кравець — вбрання молодикові, який замовляє шлюбний наряд, вони сказали загальні слова, побалакали навіть про громадські справи; потім побажали перейти до Рафаелевого кабінету, поділитись думками і скласти вирок.
— Чи можу, панове, я бути підчас дебатів? — спитав Рафаель.
На цю фразу Бріссе і Могреді гостро запротестували і, не зважаючи на настирливу прозьбу хворого, відмовились обмірковувати хворобу, коли він буде з ними. Рафаель покорився звичаєві, думаючи, що він може пробратись до коридору, відкіль легко почує медичні суперечки, які зараз почнуть три професори.
— Панове, — сказав Бріссе, ввійшовши, — дозвольте мені висловити негайно вам свою думку. Я не хочу вам її ні накидати, ні слухати заперечень: по-перше, вона ясна й чітка, вона витікає з цілковитої похожости одного з моїх хворих на суб'єкта, якого нас покликано оглянути, потім мене чекають у лікарні. Важливість справи, що вимагає там моєї присутности, буде за пробачення, що я перший беру слова. Суб'єкт, що нас цікавить, також виснажений розумовою працею…
— Над чим же він працював, Орасе? — сказав він звернувшись до молодого лікаря.
