Вона промениста в серпанкові, виплигнула з ліжка, як кішка, і сіла на колінки Рафаелеві.
— Про яку ж ти прірву то казав, кохання моє? — сказала вона; на чолі їй позначився вираз турботи.
— Про смерть.
— Ти мені завдаєш болю, — відповіла вона. — Є певні думки, на яких ми, бідні жінки, не можемо спинятись: вони нас убивають. Чи це сила кохання, чи брак мужности — я не знаю. Смерть мене не лякає, — казала вона, сміючись. — Померти з тобою завтра вранці в останньому поцілункові — це щастя. Мені здається, що я прожила понад сто років. Що значить число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали ціле життя світу й кохання!
— Ти маєш рацію. Небо промовляє твоїми любими вустами. Дай я їх поцілую — і помремо! — сказав Рафаель.
— Ну що ж. Помремо! — відповіла вона, сміючись.
О дев'ятій годині вранці світло проступало крізь щілини віконниць; неясне од серпанкових занавісок, воно падало на пишні барви килиму й шовкову меблю кімнати, де лежали закохані. Подекуди блистіла позолота. Сонячне проміння завмирало на м'якій пуховій перині, що її звалили пестощі кохання додолу. Повішена на великому овальному свічаді сукня Поліни виднілась, як туманний привид. Маленькі черевички стояли далеко од ліжка. Соловей умостився на лутці вікна; його тьохкання, шум несподівано розгорнених крильців підчас льоту розбудили Рафаеля.
— Щоб померти, — сказав він, кінчаючи думку, почату ві сні, — треба, щоб мій організм, механізм із м'яса й кісток, оживлений волею, яка робить із мене індивідуальну людину, потерпів якусь шкоду. Медики
