всі руїнницькі сили людські кинулись на неї, вразила Рафаеля. Цей незаперечний факт доводив його мало не до зомлівання.
— Я божевільний, — сказав він собі. — Хоч зранку я натщесерце, проте, не почуваю ні голоду, ні спраги; тільки в грудях палить якийсь вогонь…
Він знову поклав шагреньову шкуру в рямці, де вона була досі, і, окресливши червоним теперішній обрис талісману, він сів у своє крісло.
— Вже восьма година! — скрикнув він. — День проминув, як сон.
Він схилився на ручку крісла, підпер голову лівою рукою і сидів, заглибившись у ті похмурі, неможливі думки, таємницю яких взяли із собою засуджені на смерть.
— Ах, Поліно! — скрикнув він. — Бідна дитино! Є прірви, які не перелетіти коханню, яка б сила не була в крилах.
В цей час він ясно почув затамоване зідхання і впізнав через найзворушливіший привілей жаги дихання Поліни.
— О, — сказав він собі, — ось мій присуд! Коли б вона була тут, я хотів би померти в її обіймах.
На вибух сміху, голосного й радісного, він повернув голову до постели, і побачив крізь прозорі занавіски обличчя Поліни, що посміхалась, як дитина, щаслива з того, що вдався жарт; її прекрасне волосся розсипало тисячу буклів по плечах; вона була тут, як бенгальська троянда на купі білих рож.
— Я обдурила Жонатаса, — сказала вона. — Хіба ця постіль не належить мені, твоїй жінці? Не лай мене, любий мій: мені хотілось заснути тільки біля тебе, несподівано застати тебе. Пробач мені цю примху.
