— Пане, я винуватий, — відповів математик із сумним виглядом. — Ми мусили покласти цю чудну шкуру під плюшільню. Де були мої очі, коли я вам пропонував прес?!
— Та про це я сам просив, — відказав Рафаель.
Учений зідхнув, як обвинувачений, виправданий дванадцяттю присяжними. Проте, зацікавлений чудною загадкою цієї шкури, він задумався на хвилину й сказав:
— Треба випробувати цю невідому речовину реактивами. Підемо до Жафе. Хемія, може, буде щасливіша за механіку.
Валентен пустив свого коня тюпцем, сподіваючись застати славнозвісного хемика Жафе в лабораторії.
— Ну, мій старий друже, — сказав Планшетт, побачивши, що Жафе сидить в кріслі і розглядає якусь гущу, — як ся має хемія?
— Вона дримає. Нічого нового. Академія, одначе, визнала існування саліцина, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це не одкриття…
— Через неможливість винаходити речі, — сказав Рафаель, — мені здається, ви примушені винаходити назви.
— Присягаюся богом, це правда, молодий чоловіче!
— Ось, — сказав професор Планшетт хемикові, — спробуй розчинити нам цю речовину; коли ти витягнеш з нього який-небудь елемент, то я заздалегідь називаю його дияволіном, бо, бажаючи стиснути цю шкуру, ми щойно зламали гідравлічний прес.
— Подивимось, подивимось, — скрикнув радісно хемик. — Це, може, буде новий елемент.
— Шановний пане, — сказав Рафаель, — це всього-на-всього шматок ослячої шкури.
— Шановний пане… — поважно сказав славнозвісний хемик.
