Жахливий свист пролунав у майстернях. Вода, що трималась у машині, зламала чавун, бризкнула з неймовірною силою й потекла, на щастя, до старого горну, — вона його перевернула, перекинула, вивернула, як ураган дім, що все заносить із собою.
— О, — сказав спокійно Планшетт, — шагрень цілий, як і моє око. Метре Шпігхальтер, у вашому чавуні було щось не так або у великій рурі щілина…
— Ні-ні, я знаю свій чавун. Пан може понести свою штуку: в ній чорт сидить.
Німець схопив ковальський молот, кинув шкуру на кувадло і з усієї сили, яку дає гнів, зробив по талісману найжахливіший удар, що будь-коли чувся в майстернях.
— І сліду ніякого! — скрикнув Планшетт, погладжуючи непокірливу шкуру.
Збіглись робітники. Майстер взяв шкуру і опустив її в кам'яний вугіль горну. Всі, зійшовшись півколом біля вогню, нетерпляче чекали впливу величезного міху. Рафаель, Шпіхгальтер, професор Планшетт були в центрі цієї темної й уважної юрби. Дивлячись на всі витріщені очі, на ці голови, осипані залізом, на чорний блискучий одяг, на ці волохаті груди, Рафаелеві здавалось, що він полинув у нічний, фантастичний світ німецьких балад. Майстер, схопив шкуру лещатами і протримав у печі десять хвилин.
— Поверніть її, — сказав Рафаель.
Майстер підніс її, жартуючи, Рафаелеві. Маркіз пальцями легко стиснув холодну й гнучку шкуру. Почулися зойки жаху. Робітники розбіглися. Валентен залишився сам із Планшеттом у спорожнілій майстерні.
— Тут, справді, всередині щось диявольське! — скрикнув Рафаель у розпачі. — Хіба ніяка людська сила не дасть мені й одного дня більше?
