онаграми, класифікаціями, качками, породами й банками із заспиртованими потворами годився б тільки рахувати очки в громадській більярдні.
Другого дня веселий Рафаель зайшов до Планшетта. Вони разом пішли до вулиці Санте, назва якої віщувала щось гарне. У Шпігхальтера молодик опинився у величезному помешканні; погляд блукав по червоних і ревучих горнах. Це був дощ огня, потоп із цвяхів, океан поршнів, гвинтів, підойм, балок, пилок, гайок, ціле море чавуна, дерева, клапанів та крицевих брусків. Ошурки заважали дихати. Залізо носилось у повітрі, люди були осипані залізом — все смерділо залізом; залізо жило, формувалось, розтоплялось, рухалось, думало, набираючи всіх форм, підлягаючи всім примхам. Крізь сопіння міхів, крещендо молотів, свистіння варстатів, де ревіло залізо. Рафаель прийшов до великої чистої кімнати з гарним повітрям, де досхочу намилувався з величезного пресу, про який йому казав Планшетт. Він захоплювався особливими чавунними дошками і залізними двійними підставками, з'єднаними незламаним стрижнем.
— Коли ви швидко натиснете на цю ручку сім разів, — сказав йому Шпігхальтер, показуючи йому коромисло із полірованого заліза, — то крицева платівка розлетиться на тисячу струменів, що пронижуть вам ноги, як голки.
— Оце так! — скрикнув Рафаель.
Планшетт сам всунув шагреньову шкуру між двома платівками головного пресу і, перейнявшись безтурботністю, що дають наукові міркування, швидко зарухав коромислом.
— Лягайте всі, ми згинемо! — скрикнув Шпігхальтер громовим голосом, впавши на землю.
