за грубість; вона тоншатиме, доки вистачатиме її речовини.
— Досягніть цього результату, пане, — скрикнув Рафаель, — і ви заробите мільйони.
— Я вкрав би у вас ваші гроші, — відповів професор флегматично, як голяндець. — Я зараз доведу вам двома словами, що є машина, яка самого бога роздушила б, як муху. Вона може довести людину до становища паперу, хоч людина буде в чоботях, з острогами, з краваткою, капелюшем, золотом, коштовним камінням, з усім, з усім…
— Яка жахлива машина!
— Замість кидати своїх дітей у воду китайці повинні б використовувати їх у такий спосіб, — продовжував учений, — коли б вони не думали про повагу людей до своїх нащадків.
Цілком відданий своїй думці, Планшетт узяв порожній цвітник із діркою на дні і поставив його на кам'яну площинку гномону; потім розшукам трохи глею в кутку саду. Рафаель стояв зачарований, як дитина, якому нянька оповідає чудесну історію. Поклавши глей на площинку, Планшетт вийняв із кешені садівничий ніж, зрізав дві гілки бузини й узявся їх протикати, посвистуючи, немов Рафаеля тут не було.
— Ось складні частини машини, — сказав він.
Він прикріпив глиняним коліном одну з цих дерев'яних рурок до дна цвітника так, щоб відтулина бузини відповідала відтулині посуду. Можна було це назвати величезною руркою. Він розмісив на плиті шар глею в формі лопати, поставив цвітник у ширшій частині шару і встановив бузинову гілку на ту частину, що була ручкою. Нарешті, він приліпив грудку глею на краю бузинової рурки, уткнув туди другу порожню
