рукописний требник. Він, тихо заколиханий спокійними думками, знову вдавався в учення та науку, прагнув ситого, безтурботного, без будь-яких вдоволень життя ченців і лежав у глибині келії, милуючись крізь стрільчасте вікно з луків, лісів та виноградників свого манастиря. Перед Тенірсом він накидав на себе салдатський казакін або мотлох робітника; він хотів носити брудний і прокурений ковпак фламандців, напивався пивом, грав з ними в карти й посміхався грубій і привабливо оглядній селянці. Він тремтів, бачачи, як падає сніг в М'єріса, або бився, дивлячись на бій Сальваторо Рози. Він гладив ілінойський томагавк і почував, як скальпель ірокеза здирає йому шкуру з черепу. Захоплюючись виглядом лютні, він вручав її якійсь володарці замку, почував насолоду від її мелодійного романсу і признавався їй у коханні ввечері біля готичного каміну серед півтемряви, в якій зникав її одвітний погляд. Він хапався за всі радощі життя, його охоплювали всі скорботи, він опановував усі форми існування, розкидаючи так щедро своє життя й почуття над цими пластичними й порожніми привидами природи, що шум його кроків звучав у душі, як віддалена луна иншого світу, як шум Парижу біля веж Notre-Dame.
Здіймаючись по внутрішніх східцях, що вели до залі третього поверху, він побачив обітні щити, лати, оздоблені різьбленням, дарохранильниці, фігурки з дерева, повішені на стіні. Все це валялось на кожному ступні. Він ішов у чарах сна, його переслідували найдивніші образи, найчудесніші створіння, що кружляють над життям і смертю. Нарешті, сумніваючись у власному існуванні, він став, як і ці курйозні речі — ні зовсім мертвий, ні зовсім живий. Коли він увійшов у нові залі, то день почав згасати, але світ здавався непотрібним
22
