Він незабаром опинився між Винним Торжищем — величезним складом бочок — і Сальпетрієр — величезною лікарнею для п'яниць, — перед маленькою калюжою, де хлюпались качки дивних рідких порід, що їхні переливні кольори, похожі на розмальовані вікна соборів, блищали на сонячному промінні. Немов з усього світу качки були тут, — вони кахкали, рились, створивши якийсь качачий парламент, скликаний проти волі, але, на щастя, без хартій і політичних принципів, і жили тут без мисливців, під доглядом натуралістів, що иноді їх спостерігали.
— Ось пан Лаврій! — сказав один із сторожів Рафаелеві, що спитав про цього великого верховного жерця зоології.
Маркіз побачив маленького чоловічка, що заглибивсь у якісь мудрі думки перед двома качками. Цей учений, середнього віку, мав плохе обличчя, ще плохіше од його чемного вигляду; але од усієї постати віяло науковими турботами: під перуком, який він безперестанно чухав і фантастично натягав, вибивалось пасми сивого волосся, — цим позначалась пристрасть до одкрить, що, як і всі пристрасті, так владно одвертають нас од подій тутешнього світу, що ми втрачаємо свідомість нашого я. Рафаель, сам людина науки й дослідів, захоплювався цим натуралістом, що зоріння своє присвятив збиранню людського знання, що й помилки його були на славу Франції; та якась метресочка, звичайно б, засміялась, побачивши ту смугу, що виднілась між штанцями й смугнастим жилетом ученого, хоч і соромливо прикрита сорочкою, дуже пожмакованою від того, що він то нахилявся, то вставав, залежно од зоогенетичних спостережень.
Після кількох перших фраз ввічливости Рафаель звернувся до пана Лаврія з банальним компліментом про його качки.
