— Я ревную тебе до газети! — сказала вона, витираючи сльози, що навернулись на очі од того дитячого сміху. — Хіба це не зрада, — продовжувала вона, ставши знову жінкою, — читати російські відозви й воліти прозу імператора Миколи поглядам і словам кохання.
— Я не читав, мій коханий ангеле, я дивився на тебе.
В цей момент біля оранжерії почулись важкі кроки садівника, що од його черевиків із залізними підковами скрипів пісок.
— Пробачте, пане маркізе, що я заважив; пробачте й ви, пані, але я вам приніс рідку річ, якої я зроду не бачив. Оце я тяг щойно відро води, дозвольте сказати, і вийняв цю чудну морську рослину. Ось вона! Ото так звикло до води, що й зовсім не мокре і ніяк не вогке. Сухе, як шматок дерева, і ні трошки не масне. Тому, що пан маркіз вченіший, звичайно, за мене, то я й подумав, що треба б це принести маркізові. Це, думаю, зацікавить пана.
При цьому садівник показав Рафаелеві невблаганну шагреньову шкуру, що не мала й шости квадратових цалів на своїй поверхні.
— Спасибі, Ваньєре, — сказав Рафаель. — Це річ дуже цікава.
— Що з тобою, мій ангеле? Ти зблід! — скрикнула Поліна.
— Залишіть нас, Ваньєре!
— Твій голос лякає мене, — продовжувала молода дівчина, — він чудно змінився. Що з тобою? Що ти почуваєш? Де тобі болить? Ти занедужав? Доктора! — скрикнула вона. — Жонатасе, рятуйте!
— Мовчи, моя Поліна, — відповів Рафаель, що знову опанував себе. — Ходім відціль. Тут біля мене якась квітка, — її пахощі мене душать. Може, це вервена.
