— Ах, голубе, а слава?
— Ти моя єдина слава.
— Ти був дуже нещасний, дряпаючи ці комашині лапки? — сказала вона, перегортуючи папери.
— Моя Поліно!..
— Звичайно, я твоя Поліна… Та що ж?
— Де ж ти живеш?
— Вулиця Сен-Лазар. А ти?
— Вулиця Варенн.
— Як ми будемо далеко один од одного, поки…
Вона спинилась, дивлячись кокетуючи й лукаво на свого друга.
— Але, — відповів Рафаель, — ми будемо розлучені тижнів на два.
— Правда. За два тижні ми повінчаємось.
Вона заплигала, як дитина.
— О, ледача ж дівчина з мене, — казала далі вона, — я не думаю більше ні про батька, ні матір, ні про що на світі! Ти не знаєш, біднесенький, мій татко дуже хворий, він повернувся з Індії зовсім слабий. Він ледве не помер у Гаврі, де ми його розшукали. Ах, боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника. — Вже третя година. Я повинна бути, коли він там прокинеться, о четвертій годині. Я ж господиня дому: мама виконує всі мої бажання, татко обожествлює, але я не хочу зловживати його добрістю. Це було б погано. Бідний татко, це він вирядив мене до італійців… Ти прийдеш завтра його одвідати, правда?
— Пані маркіза де-Валентен не відмовиться зробити мені честь, прийнявши мою руку.
— Ах, я понесу з собою ключ од цієї кімнати, — сказала далі вона, — чи не палац це, чи не скарб?
— Поліно, ще поцілунок!
