людей. Хіба ти міг мати білі жилети й чисті сорочки, плативши прачці три франки що-місяця. Та ти випивав молока вдвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші. Я тебе обдурювала на всьому — на паливі, олії, навіть на грошах. О, мій Рафаелю, не бери мене за дружину, — засміявшись, сказала вона, — я дуже хитра.
— Та як же це ти робила?
— Я працювала до другої години ночи й оддавала одну половину заробітку за екрани мамі, а другу — тобі.
Вони якусь хвилину дивились один на одного, обоє приголомшені радістю кохання.
— О! — скрикнув Рафаель. — Ми, звичайно, заплатимо коли-небудь за це щастя якимсь жахливим горем.
— Ти жонатий? — скрикнула Поліна. — Ах, я не хочу поступатись тобою ніякій жінці!
— Я вільний, моя люба.
— Вільний! — повторила вона. — Вільний і мій!
Вона стала навколюшки, склала руки і глянула на Рафаеля з побожним захопленням.
— Я боюсь, що збожеволію. Який ти любий! — сказала вона, погладивши рукою біляве волосся свого коханця. — Яка вона дурна, твоя графиня Федора. Як мені гарно було вчора, коли всі чоловіки мене так привітали. Хіба їй коли-небудь так аплодіювали? Скажи, любий, коли моя спина торкнулась твоєї руки, то я почула в собі якийсь голос: „Він тут“. Я обернулась і побачила тебе. О, я утекла, бо мені захотілось кинутися тобі на шию при всіх.
— Ти дуже щаслива, що можеш говорити! — Мені ниє серце. Я хотів би плакати, і я не можу. Не однімай руки! Здається, що я, щасливий і вдоволений, залишусь все життя дивитись на тебе!
