Рафаель мерщій збіг до себе в мансарду і, коли він ступив на останні східці, то почулися звуки п'яно. Поліна, скромно одягнена в перкалеву сукню, була там; але з фасону сукні, рукавичок, капелюша й шалі, недбайливо скинених на постіль, було видно багатство.
— А-а, от і ви! — скрикнула Поліна, повернувши голову і вставши наївно-радісно.
Рафаель, зашарівшись, засоромившись і почувши себе щасливим, сів біля неї; він мовчки дивився на неї.
— Навіщо ж ви нас кинули? — говорила далі вона, в той час як обличчя їй почервоніло. — Що сталося з вами?
— Ах, Поліно, я був, та й тепер ще є, дуже нещасний.
— Стомились? — скрикнула вона, зворушена. — Я вгадала вашу долю ще вчора, — ви були добре одягнені, а вигляд у вас — багатий, але по суті, пане Рафаель, все, мабуть, як і колись.
Валентен не здолав стримати сліз, що скотилися з очей. Він крикнув:
— Поліна! Я…
Він не закінчив. Очі йому заблистіли коханням, і все серце вилилось у погляді.
— О! Він мене кохає, він кохає! — скрикнула Поліна.
Рафаель хитнув головою, бо не міг сказати й слова. На його жест молода дівчина взяла його за руку, то сміючись, то ридаючи:
— Багаті, багаті, щасливі багаті. Твоя Поліна багата… Але я, мабуть, дуже бідна сьогодні. Я тисячу разів казала, що заплатила б за ці слова „він мене кохає“ всіма скарбами земними. О, мій Рафаелю! В мене мільйони. Ти любиш розкіш, ти будеш вдоволений, але ти повинен також любити моє серце, — в ньому
