populusque romanus[1]; консул, риктори, тоги, облямовані пурпуром, змагання на форумі, олютілий народ — все це поволі проходило перед ним, як туманні привиди сна. Нарешті, християнський Рим запанував над цими образами.
Одній картині одкрились небеса: він бачив там серед ангелів діву Марію, заглиблену в золоті хмари; її вид затьмарював сонячне сяйво; слухаючи скарги нещасних, відроджена Єва сумирно посміхалася. Торкнувшись мозаїки, зробленої з різних сортів лави Везувія та Етни, його душа переносилась до теплої золотої Італії; він був на оргіях Борджія, бігав по Абруцьких горах, домагався кохання італійок, жадливо захоплювався блідими обличчями, з довгуватими чорними очима. Помітивши середньовічний кінджал, що його ручка була зроблена, як мереживо, і що іржа вкрила його, як криваві плями, він затремтів, уявивши нічні розвязки, що їх чинила холодна шпага мужа. Індія із своїми релігіями оживала в ідолі, завінчаному гостроверхою шапкою, оздобленому вертикальними ромбами з дзвінками, одягненому в золото і шовк. Коло цього божка випускала пахощі сантала рогіжка, красива, як і та баядерка, що на ній валялась. Китайське чудище з косими очима, скривленим ротом, покрученими членами зворушувало душу глядача видумками народу, що, змучений вічно одноманітною красою, знаходить невимовну насолоду в нагромадженні потворностей. Солянка, що вийшла з майстерень Бенвенуто Челліні, перенесла його в глибину ренесансу, до часу, коли процвітало мистецтво і розпуста, коли монархи розважались катуваннями, коли соборні постанови, складені в обіймах
20
- ↑ Римський сенат
