— Ах! — скрикнув Рафаель, що немов звільнився од олив'яного покриву, який він носив ще з того дня, як йому передали талісман. — Ти брешеш, ти не слухаєш мене, договір порушено! Я вільний! Я житиму! Так це був тільки поганий жарт!
Кажучи це, він сам не смів вірити своїй думці. Він одягся так просто, як колись, і захотів піти пішки до свого колишнього житла, намагаючись думкою полинути до тих щасливих днів, коли він безпечно поринав у свої несамовиті бажання, коли він ще не засудив усіх людських насолод. Він ішов, бачачи перед собою не Поліну з готелю Сен-Кантен, а вчорашню бездоганну коханку, якою він так часто марив, — молоду, дотепну дівчину, закохану артистку, що розуміє поетів і поезію й живе серед розкошів — одним словом, Федору, що мала б прекрасну душу, чи Поліну, що стала б графинею з двома мільйонами, як Федора. Коли він опинився на стертому порозі, на розколеній плиті, біля тих дверей, де стільки разів його захоплювали думки, які доводили до розпачу, якась баба вийшла із залі й сказала йому:
— Ви не пан Рафаель де-Валентен?
— Так, тітусю, — сказав він.
— Ви знаєте ваше старе помешкання? — говорила далі вона. — Вас там чекають.
— Цей готель ще й досі тримає пані Ґоден? — спитав Рафаель.
— О ні, пане! Тепер пані Ґоден баронеса. Вона живе в чудесному домі на тому березі. Її чоловік повернувся. Еге ж. Він привіз тисячі й сотні… Кажуть, що вона могла б купити цілий квартал Сен-Жак, коли б захотіла. Вона подарувала мені своє майно й готель до кінця контракту. Ах, вона, проте, добра жінка. Вона й тепер не дуже вдається в пиху, як і колись.
