побачив чарівну дівчину, вбрану в блискучу сукню й обсипану східніми перлами, зненависну Ефразію, ту танцюристку з гнучким і легким тілом. Вона нетерпляче підійшла до старого й нахабно показувалась перед усіма заздрісниками і спекулянтами, нахабно крутила сміливим чолом, поводила блискучими очима, щоб виставити безмежне багатство торговця скарбами, що їх вона разкидала. Рафаель згадав про глузливе побажання, з яким прийнято фатальний подарунок старого, і він почув насолоду помсти, споглядаючи глибоку зневагу тієї вищої мудрости, якої падіння ще недавно здавалось неможливим. Змертвілою посмішкою зустрів Ефразію столітній старець, а вона відповіла словами кохання; він запропонував їй свою висхлу руку, обійшов двічі чи тричі фойє, з насолодою підхоплюючи жадібні погляди й компліменти натовпу коханці, не помічаючи призирливого сміху, не чуючи в'їдливих знущань з нього.
— На якому кладовищі ця молода ненажера викопала цей труп? — скрикнув найелегантніший із романтиків.
Ефразія посміхнулась. Насмішник був свіжий, білявий юнак з голубими блискучими очима, з красивими вусами, в короткому фраці, в капелюші, заламаному на вухо, з хуткими відповідями й стильною мовою.
— Скільки старих, — сказав собі Рафаель, — закінчують чесне, трудове, добродійне життя якимсь безумством. Цьому вже холонуть ноги, а він — у кохання…
— Ну, пане, — скрикнув Валентен, спиняючи торговця й моргаючи на Ефразію, — хіба ви забули строгі правила своєї філософії?
— Ах, — відповів торговець уже розбитим голосом. — Я тепер щасливий, як юнак: я почав жити инакше. Година кохання — це ціле життя!
