юнака. Валентен намагався пригадати, де він бачив цього сухорлявого дідка, в якого так добре зав'язана краватка, який ходить у чоботях, як юнак, який дзвенить острогами й схрищує руки, ніби має всю силу кипучої й щедрої юности. В його ході не було ніякої примушености. Елегантний фрак, уважно застібнений, прикривав стару, але міцну фігуру, надаючи йому вигляд старого фата, що додержується моди. Цей зразок ляльки, наповненої життям, мав для Рафаеля чарівність привиду, і він дивився, як на закінчену, але недавно реставровану, стару картину Рембрандта, що щойно покрита лаком й вставлена в нові рямці. Це порівняння навело на справжній слід в тьмяних спогадах. Він упізнав торговця естампами, людину, якій він завдячений був своїм нещастям.
В цей момент мовчазний сміх вирвався в цієї фантастичної істоти й позначився на холодних губах, розтягнених вставним щелепом. Підчас цього сміху жива уява Рафаеля показал йому дивовижну похожість цього чоловіка на ідеальну голову, що її надали художники Ґетівському Мефістофелю. Тисяча забобонів запанували в сильній душі Рафаеля, він став вірити тоді в могутність демона, в усі ті чари середньовічних легенд, оживлених поетами. Із жахом одхиляючись от долі Фавста, він раптом звернувся до неба, почувши, як перед смертю, палку віру в бога, в діву Марію. Променисте та ясне світло показало йому небо Мікель Анджело й Санціо з Урбіно: хмари, старця з білою бородою, крилаті голівки, прекрасну жінку, оточених сяйвом. Тепер він розумів, тепер він засвоював дивні творіння, яких майже людська фантазія з'ясовувала те, що трапилося з ним і що давала ще надію. Але коли очі знову звернулись до фойє італійців, то замість Діви він
14*
