З гніву обличчя Рафаеля збіліло, легка піна вкрила тремтливі губи, вираз очей став кровожадливий. Побачивши це, обидва старі здригливо затремтіли, як діти, вгледівши змію. Молодик упав у крісло. Йому в душі відбулась реакція, і буйні сльози текли з горючих очей.
— О моє життя, моє прекрасне життя!.. — сказав він. — Нема більше добродійних думок! Нема кохання! Нічого!
Він повернувся до старого: — Зло зроблено, мій любий друже, — далі він говорив тихо. — Я щедро нагородив вас за турботи! І моє нещастя дало, принаймні, добро старій і гідній людині.
В інтонації цих, майже незрозумілих, слів було стільки щирости, що обоє старі заплакали, немов слухали зворушливу арію, співану чужою мовою.
— Він епілептик, — сказав тихенько Порріке.
— Я визнаю вашу добрість, мій друже, — продовжував смирно Рафаель, — ви пробачте мені. Хвороба — це випадковість, а нелюдськість — порок. Покиньте мене тепер, — додав він. — Ви одержите завтра або післязавтра, а, може, навіть сьогодні ввечері призначення, бо опір переміг рух… Прощавайте!
Старий пішов, перейнятий жахом і великою тривогою за душевне здоров'я Валентена. Ця сцена видавалась йому якоюсь надприродною. Він сумнівався в самому собі й питався, чи не прокинувсь він після важкого сна.
— Послухай, Жонатасе, — сказав молодик, звертаючись до старого слуги. — Постарайся зрозуміти доручення, що я тобі дав.
— Так, пане маркізе!
— Я — немов людина, що стоїть поза загальним законом.
