і всі двері одчинені. Це благородно й зручно, і для нас всіх приємно. Це, до прикладу, нам дорого коштувало. Словом, кінець-кінцем, він мені, пане Порріке, сказав:
— Жонатасе, ти ходитимеш за мною, як за сповитою дитиною.
За сповитою… Так, пане, так і сказав!
— Ти думаєш про мої потреби замість мене…
Я, чи розумієте ви, господар, а він — вроді слуга. Чому так? Ах, до прикладу, цього ніхто на світі не зна, тільки він та милосердий бог. Це ні до чого неподібне!
— Він пише поему! — скрикнув старий учитель.
— Ви, пане, думаєте, що він пише поему. Так, значить, ця штука стільки часу однімає. Але, чи бачите ви, я не думаю. Він мені часто повторює, що хоче жити, як рослина, — таким, значить, життям. І не пізніш, як учора, пане Порріке, він подивився на тюльпан і сказав мені, одягаючись:
— Ось моє життя: живу, як рослина, мій бідний Жонатасе.
Тимчасом инші кажуть, що він мономан. Це ні до чого неподібне.
— Все мені доводить, Жонатасе, — казав далі вчитель з учительською поважністю, що викликала глибоку пошану в старого камердинера, — що ваш пан працює над якимсь великим твором. Він заглибився в широкі думки і не хоче, щоб його одтягали турботи вульґарного життя. В своїй старанній праці геніяльна людина забуває про все… Одного разу славнозвісний Ньютон…
— А-а! Ньютон!… Я його не знаю, — сказав Жонатас.
