— Говорити з паном маркізом? — скрикнув управитель. — Він мені, другому батькові, не часто кидає слово.
— Але ж і я йому батько, — скрикнув дід, — якщо ваша жінка годувала колись його молоком, то я сам давав йому смоктати груди Муз. Він мій вихованець, моя дитина, carus alumus! Я зформував його мозок, обробив його розум, розвив його геній — і, смію сказати, собі на честь і славу. Хіба він не один із найславетніших людей нашої епохи? Він був під моїм доглядом у шостій, третій і в риторичній класі. Я його вчитель.
— Ах, ви пан Порріке.
— Сам він, але, пане…
— Ц… ц… цитьте! — посварився Жонатас на двох кухарят, що раптом порушили манастирську мовчанку в домі.
— Але, пане, — продовжував вчитель, — хіба пан маркіз занедужав?
— Любий мій, — відповів Жонатас. — Один бог зна, що таке з моїм паном. Чи бачте, в Парижі нема й двох будинків таких, як наш. Розумієте, і двох будинків! Їй-право, нема! Пан маркіз наказав купити цей готель, що поперед належав герцогу й перу. Він витратив триста тисяч франків на меблювання готелю. Чи бачте? це ж сума — триста тисяч франків. Та кожна кімната нашого будинку справжнє чудо. „Добре, — сказав я собі, побачивши таку пишноту, — це, як у небіжчика його діда: молодий маркіз прийматиме ввесь город і двір“. Аж ніяк! Пан не захотів бачити нікого. Він чудно якось живе, пане Порріке! Чи розумієте ви? Життя ні до чого неподібне. Пан встає що-дня об одній годині. Тільки я, один я, можу входити до його кімнати. Я одчиняю двері о сьомій годині взимку
