— Ах, дідусю, так ви можете простояти до ранку, — продовжував швейцар. — Завжди стоїть напоготів карета для пана. Та, прошу вас, ідіть собі; я втрачу шістсот франків довічної ренти, якщо хоч раз впущу без наказу особу, що не належить до готелю.
В цей час якийсь високий старий, в такім убранні, мов би як міністерський пристав, вийшов із передпокоїв і хутко зійшов по східцях, розглядаючи зніяковілого одвідувача.
— Проте ось пан Жонатас, — сказав швейцар, — балакайте з ним.
Двоє старих, приваблені один до одного симпатією чи цікавістю, зустрілись серед широкого почетного двору на круглім майданчику, де між камінням росло кілька пучків трави. Моторошна тиша панувала в цьому готелі. Побачивши Жонатаса, ви захотіли б узнати ту таємницю, якою віяло од його обличчя і про яку говорили найменші дрібниці цього похмурого дому. Рафаель насамперд потурбувався, коли одержав величезну дядькову спадщину, розшукати, де живе старий відданий слуга, на вірність якого можна було покластись. Жонатас заплакав з радощів, побачивши знову свого молодого господаря, з яким, як йому думалось, він попрощався навіки; але ніщо не могло зрівнятися з його щастям, коли маркіз дав йому високе звання управителя. Старий Жонатас став могутнім посередником між Рафаелем і цілим світом. Верховний розпорядчик над майном свого пана, сліпий виконавець невідомої думки, він став ніби за шосте почуття, через яке життьові турботи проступали до Рафаеля.
— Пане, я хотів би говорити з паном Рафаелем, — сказав старий Жонатасу, зійшовши на кілька східців ґанку, щоб сховатись од дощу.
