Перших днів у грудні місяці, дарма що був дощ, якийсь семидесятилітній старий ішов вулицею Варенн, підіймаючи ніс біля дверей кожного готелю, щоб розшукати, де живе маркіз Рафаель де-Валентен; він це робив наївно, як дитина, і зосереджено, як філософ. Сліди великого горя, що боролося з деспотичним характером, були на цьому обличчі, облямованому довгим кошлатим сивим волоссям, яке ізсохлось, як старий пергамент на вогні. Коли б який художник зустрів цю чудну, вбрану в чорне, сухорляву й кістляву постать, то, без сумніву, він, вернувшись до ательє, намалював би її собі в альбомі, написавши під портретом: класичний поет в гонитві за римою. Перевіривши показаний йому номер, ця воскресла постать Роллена тихенько постукала в двері чудесного готелю.
— Пан Рафаель вдома? — спитав дивак швейцара в лівреї.
— Пан маркіз нікого не приймає, — відповів льокай, проковтуючи велику скибку хліба, яку він вийняв із широкої чашки кави.
— Його ж карета тут, — відповів невідомий старий, показавши на блискучий екіпаж, що стояв під дерев'яною повіткою, що мала вигляд тикового намету й прикривала східці ґанку. — Він зараз виїде, я почекаю його.
