— Ну, він не засне, — скрикнув Еміль, бачучи, що Рафаель уважно шукає чогось по їдальні. Рафаель з моторністю малпи, через ту чудну проникливість, явища якої такі суперечливі в п'яниць, з тьмяним п'яним поглядом, знайшов чорнильницю і серветку, ввесь час повторюючи:
— Знимімо мірку! Знимімо мірку!
— Ну, добре, — сказав Еміль, — знимімо мірку.
Два други розіслали серветку й поклали на неї шагреньову шкуру. Еміль, що його рука була немов певніша, ніж рука Рафаеля, обкреслив пером обриси талісману; в той час його друг казав:
— Я забажав двісті тисяч ліврів ренти, чи не правда? Ну, так коли я їх одержу, так ти побачиш, як зменшиться з усіх боків шагрень.
— Так… Тепер спи. Хочеш, я тебе вкладу на цій канапі? Ну, добре тобі?
— Добре, годованцю преси. Ти розважатимеш мене, одгонятимеш од мене мух. Друг нещастя має право на дружбу й підчас влади. Так я тобі подарю си… га… рр… гаванськ…
— Ну, добре, проспи все своє золото мільйонера.
— А ти проспи свої статті. Надобраніч. Скажи ж надобраніч Навуходоносору. Кохання! Пити!.. Франція… слава… й багатс… багатств…
Незабаром обидва други прилучили своє хропіння до музики, що чулось у салоні. Нікому непотрібний концерт! Свічки погасли одна за одною, — од вогню потріскалися кришталеві розетки. Ніч огорнула крепом довгу оргію, в якій оповідання Рафаеля було, як оргія слів без думок і — думок, яким часто недоставало висловів.
Вранці, біля півдня, прекрасна втомлена Акіліна позіхаючи, встала, — на щоках в неї були сліди табурета —
188
